Мешкає у селі Піддністрянах, що на Жидачівщині, чоловік. Не старий,
але уже й не молодий, бо за спиною пилом сільських доріг вкрилося 66
років життя.
І
не дивакувата ніби людина, бо має роботящу сім’ю – дружину, сина,
невістку, внуків, справну господарку, купу роботи на полях, але має цей
чоловік одне незвичне для села захоплення – бузьків. Точніше –
майстрування їм хаток-гнізд. Ото упорається ґазда з безліччю роботи на
обійсті, догляне коня, корову, меншу дрібноту, а тоді мерщій споглядати
життя своїх улюбленців – двох пар бузьків, які цьогоріч "приписалися”
поблизу його хати.
Калатання лелек, що прилітають до гнізда, чути здалеку: щойно один
принесе щось, вже інший заходить на віраж. І знову чути
"калать-калать-калать”. Лелечий "батько”, а звати його Іван Михайлович
Мех, уже чіпляє окуляри – як там його улюбленці, чи, бува, щось не
тривожить? Так і я завітав на лелечине калатання на обійстя цього
чоловіка. Бузьки, незважаючи на негоду, терпляче висиджували майбутніх
лелеченят, пан Іван порався по господарству, але щойно зайшлося про
бузьків, ґазда ладен був говорити про них не одну годину.
- Це надзвичайно мудре створіння, - каже неквапом пан Мех. - Бо хто йому
підказує, як йому летіти на зиму у таку далечінь, а навесні день у день
повертатися саме туди, де він народився. Я п’ятнадцять років будував
гнізда для бузьків, та чомусь все якось не виходило. Вже потім
здогадався: пара бузьків, що мешкала недалечко, захопила "свою”
територію і нікого ближче не підпускала. Перше збудоване мною гніздо
довго пустувало – навіть попри те, що я ретельно вимостив його гіллям –
прилітай і живи. Ось минулого року прилетіла самка, але одна, змагатись з
парою сусідських птахів вона не могла. Так кудись і полетіла. Що ж
робити, поліз я на стару грушку, спиляв гілля, акурат, аби примостити
гніздо, наклав основу для гнізда. Але вже знаю, що бузьки мостимуться
лише тоді, коли є місце для гнізда, і обов’язково будуть його
добудовувати. Аби їм у цьому допомогти, щовечора впродовж перших тижнів
після їхнього прильоту ламав прутики, акуратно розкладав їх на городі
поруч із жменькою сіна. Будівельники-бузьки одразу це запримітили і
хутко вибирали "матеріал”. Щойно все поносять на гніздо, я знову кладу.
Робота, що й казати, кипіла – бузьки і на одному, і на другому гнізді
нарешті міцно закріпились. Спершу щось трохи намагались між собою
воювати, але я спеціально вилазив до гнізд і "полошив” (лякав, так у
селі кажуть. - Авт.), самця. Допомогло, більше не чубляться, бо кожен
заклопотаний своєю роботою.
А недавно мав клопіт. Вигнав на пасовище корову, дивлюся, а мої бузьки
на грушці підскакують, мов ужалені. Бігом до них, тихенько видряпався
поближче до гнізда, а там вселився рій бджіл (маю недалеко пасіку, тож
не догледів). Волів би, аби рій загинув, аби лише бузьки не покинули
гнізда. Бджіл вдалось позганяти, та й лелеки заспокоїлись. Обійшлося.
Але знову біда – дощі і дощі, вже не знаю, чи вдасться їм висидіти
лелеченят за такої холоднечі.
Люди, на жаль, ще мало дбають про тих птахів. У селі нині є вісім гнізд,
хоча раніше було тільки три. Трішки б більше до них уваги, не
полінуватися примостити на старому дереві гніздо, і було б їх більше.
Може, жартує на завершення чоловік, тоді і дітей було б більше.
Будем вдячні за розміщення нашого лінку сайту села Піддністряни:
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс://piddnistryany.at.ua
І
не дивакувата ніби людина, бо має роботящу сім’ю – дружину, сина,
невістку, внуків, справну господарку, купу роботи на полях, але має цей
чоловік одне незвичне для села захоплення – бузьків. Точніше –
майстрування їм хаток-гнізд. Ото упорається ґазда з безліччю роботи на
обійсті, догляне коня, корову, меншу дрібноту, а тоді мерщій споглядати
життя своїх улюбленців – двох пар бузьків, які цьогоріч "приписалися”
поблизу його хати.
