| yony | Дата: Неділя, 20.03.2011, 19:05 | Сообщение # 1 |
 admin
Группа: Адміністратор
Сообщений: 456
Статус: Offline
| 
У нас є дуже цікава з погляду архітектури-дерев`яна церква, яка стоїть біля центру Піддністрян, над яром. Перші згадки про яку відносяться до 1578 року. Із збережених документів відомо, що у 1701 році тут збудували з дозволу пана Йосифа Жевуського нову церковну будівлю з смерекового дерева, названу в честь святих Костянтина і Олени. Вона стояла на дубових підвалинах, мала три покриті гонтом верхи. У 1891 році, при пароху Іванові Боднару, закінчили будівництво існуючої дерев`яної церкви з дев`ятьма верхами. Будував її майстер, якого привіз пан Язвінський. Пан також оплатив шосту частину коштів на будівництво церкви. Ще він привіз маляра ( в селі кажуть, що з Німеччини ), який розмалював церкву всередині, адже у 1892 році цісар подарував місцевому церковному комітетові 100 золотих ринських ( австрійська грошова одиниця, яка була в обігу в Галичині до 1896 р. - прим. Авт. ) для прикрашання церкви в інтер`єрі. Треба зазначити, що така поведінка пана не виглядатиме надто дивною, якщо мати на увазі, що австрійські закони зобов`язували панів брати участь у спорудженні громадських об`єктів. Дерев`яний престольний кіот у захристії був майстерно зроблений майстром-різьб`ярем Яном Когутом з м.Янів ( сьогодні с.м.т. Івано-Франкове на Яворівщині - прим. Авт. ). Від 1932 року парафію у Піддністрянах обслуговував до 1964 року о.Євген Тарнавський - племінник командувача армії УГА у 1919 році генерала Мирона Тарнавського. До 1939 року патронесою храму була Тереза княгиня Любомирська з Кракова. 17 червня 1990 року на сході села парафіяни одноголосно постановили вийти з підпорядкування Московському патріархатові і перейти в УАПЦ. З того часу провели ремонт храму, збудували новий парафіяльний будинок і муровану дзвінницю.
Передусім, дерев`яна церква захоплює тим, що її увінчують аж дев`ять(!) декоративних маківок у три яруси. Микола Жарких, завідувач відділу Інституту пам'ятникознавства в Києві вважає, що вона нагадує російські Кіжі, адже побудова декоративних маківок на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів XVII-XVIII століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі ( Сумська область ). Будівля церкви хрещата у плані, оточена піддашшям, до вівтаря симетрично прибудовані ризниці. Два входи у святиню ( із заходу у бабинець і з півночі у наву ) накриті двосхилими дашками. Стіни нижче піддашшя складаються з фарбованого зрубу, який місцями вертикально шальований дошками, вище піддашшя стіни покриті фарбованим гонтом. На четверику нави поставили світловий восьмерик, накритий банею, яка плавно переходить до маківки. Такі ж маківки на восьмибічних вежах влаштовані на чотирьох схилах даху бані а також на гребенях інших дахів. На північ від церкви стоїть чудова дерев`яна каплиця, завершена маківкою з ліхтарем на маленькій бані на восьмерику. Прикрашена декоративними елементами, профільованими дерев`яними стовпами, підкреслена контрасними кольорами вона обов`язково приверне увагу.
Загалом дерев`яну церкву в Піддністрянах не можливо не запам`ятати - завдяки її завершенню дев`ятьма верхами.
Джерело
|
| |
| |
| Vova | Дата: Неділя, 24.04.2011, 22:47 | Сообщение # 2 |
 Генерал-полковник
Группа: Адміністратор
Сообщений: 308
Статус: Offline
| 5 червня 2011 року - 120 років церкві у с.Піддністряни
церква СВ. КОСТЯНТИНА і ОЛЕНИ 1891 У спогадах Степана Івановича Прокоп`яка, опублікованих у газеті "Новий час" у 1991 р. зазначено, що пан допомагав будувати в селі церкву, школу, громадську канцелярію та кооперативу. Церква стоїть біля центру Піддністрян, над яром. Перші згадки про її існування у селі походять з 1578 року. Із збережених документів відомо, що у 1701 році тут збудували з дозволу пана Йосифа Жевуського нову церковну будівлю з смерекового дерева, названу в честь святих Костянтина і Олени. Вона стояла на дубових підвалинах, мала три покриті гонтом верхи. У 1891 році, при пароху Іванові Боднару, закінчили будівництво існуючої дерев`яної церкви з дев`ятьма верхами. Будував її майстер, якого привіз пан Язвінський. Пан також оплатив шосту частину коштів на будівництво церкви. Ще він привіз маляра (в селі кажуть, що з Німеччини), який розмалював церкву всередині, адже у 1892 році цісар подарував місцевому церковному комітетові 100 золотих ринських (австрійська грошова одиниця, яка була в обігу в Галичині до 1896 р. - прим. Авт.) для прикрашання церкви в інтер`єрі. Дерев`яний престольний кіот у захристії був майстерно зроблений майстром-різьб`ярем Яном Когутом з м.Янів (сьогодні с.м.т. Івано-Франкове на Яворівщині - прим. Авт.). Від 1932 року парафію у Піддністрянах обслуговував до 1964 року о.Євген Тарнавський - племінник командувача армії УГА у 1919 році генерала Мирона Тарнавського. До 1939 року патронесою храму була Тереза княгиня Любомирська з Кракова. 17 червня 1990 року на сході села парафіяни одноголосно постановили вийти з підпорядкування Московському патріархатові і перейти в УАПЦ. З того часу провели ремонт храму, збудували новий парафіяльний будинок і муровану дзвінницю.
Передусім, дерев`яна церква захоплює тим, що її увінчують аж дев`ять(!) декоративних маківок у три яруси. Микола Жарких, завідувач відділу Інституту пам'ятникознавства в Києві вважає, що вона нагадує російські Кіжі, адже побудова декоративних маківок на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів XVII-XVIII століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі (Сумська область). Будівля церкви хрещата у плані, оточена піддашшям, до вівтаря симетрично прибудовані ризниці. Два входи у святиню (із заходу у бабинець і з півночі у наву) накриті двосхилими дашками. Стіни нижче піддашшя складаються з фарбованого зрубу, який місцями вертикально шальований дошками, вище піддашшя стіни покриті фарбованим гонтом. На четверику нави поставили світловий восьмерик, накритий банею, яка плавно переходить до маківки. Такі ж маківки на восьмибічних вежах влаштовані на чотирьох схилах даху бані а також на гребенях інших дахів. На північ від церкви стоїть чудова дерев`яна каплиця, завершена маківкою з ліхтарем на маленькій бані на восьмерику. Прикрашена декоративними елементами, профільованими дерев`яними стовпами, підкреслена контрасними кольорами вона обов`язково приверне увагу.
Загалом дерев`яну церкву в Піддністрянах не можливо не запам`ятати - завдяки її завершенню дев`ятьма верхами.
Фото 28.10.2008.
Сообщение отредактировал Vova - Неділя, 24.04.2011, 22:49 |
| |
| |
| ulyaana | Дата: Четвер, 19.05.2011, 11:08 | Сообщение # 3 |
 Лейтенант
Группа: Друзі
Сообщений: 30
Статус: Offline
| ОТЕЦЬ РАФАЇЛ ХОМИН - ПАМ'ЯТАЄМО!
15 жовтня річниця смерті капеляна УПА єрм. Рафаїла Хомина, студита. Запрошуємо усіх прочитати реферат про нього учениці Піддністрянської школи Михальчак Наталі. Доступна також інформація про о. Хоминана нашому сайті тут. Я живу в мальовничому куточку Галичини – в селі Піддністряни, на Жидачівщині. Славиться моє село не тільки своїм історичним минулим, пам’ятками природи, архітектури, а й, насамперед, відомими людьми – уродженцями Піддністрян. Школа наша носить ім’я братів Олійників – вихідців із Піддністрян. Роман Олійник-Рахманний – відомий журналіст-публіцист, лауреат Національної премії імені Т.Шевченка. Степан Олійник – доктор політології, полковник армії США у відставці. Брати Василь і Петро Пшики – спонсори нашого села. Григорій Турський – дяк місцевої церкви, засновник хору в с. Піддністряни. Прокоп’як Степан – відомий диригент не тільки Піддністрянського хору, але й хорів у багатьох селах Ходорівщини. А потім – доцент Львівської консерваторії. Та найбільше мене зацікавило життя о. Романа Хомина. Отець Рафаїл (в миру Роман Хомин) – монах-студит, доктор богослов’я, ієромонах у Святойоанській Лаврі в Уневі, капелан Старшинської школи УПА «Олені», художник, поручник-капелан УПА (посмертно). Отець Роман Михайлович Хомин народився 5 січня 1907 року в селі Піддністряни, тепер Жидачівського району, в сім’ї селян. Мати його Катерина Хомин покоїться на місцевому цвинтарі. Батько Михайло Хомин – добрий майстер-будівельник, виконував оздоблювальні роботи при будівництві церкви у рідному селі. В пошуках заробітків виїхав до Америки в часи першої трудової еміграції, де і помер невдовзі. В архівах о. Рафаїла є повідомлення про смерть і місце поховання батька, і запис про те, що спадку жодного не залишив, був похований за рахунок роботодавця. З родини Хоминів вийшов також отець-митрат Петро Хомин – рідний стрийко отця Рафаїла. Отець Петро був на душпастирській праці в церкві святого Преображення у Львові. Під час Другої світової війни виїхав з родиною спочатку до Німеччини, а потім до Канади. Там почав співпрацювати у редакції газети «Наша Мета», написав декілька наукових праць, крім того писав статті на різні теми. Ще в дитинстві Роман Хомин захоплювався малярством, мав неабиякий талант до цього. Після закінчення сільської школи вчився у Рогатинській гімназії. В альбомі о. Рафаїла збереглася групова фотографія декількох гімназистів 3 класу. На зворотній стороні фотографії кожен із хлопців власноручно записав своє прізвище й ім’я. після закінчення гімназії Роман Хомин поступив у Львівську духовну семінарію. Навчаючись там, часто відвідував дім священика Миколи Гапія в Берездівцях, був добрим приятелем Володимира Костура (зятя о. Гапія) та його весільним дружбою, хрестив сина Володимира Костура – Тараса, колишнього прокурора Львівської області. Пан Тарас має копію свідоцтва про своє хрещення, в якому записано, що хрестив його отець Роман Хомин. В сім’ї Костурів зберігають портрет Т.Шевченка, намальований отцем Рафаїлом, і дуже дорожать знайомством і дружбою з цією незвичайною людиною. Під час навчання в семінарії Роман Хомин здобув велику прихильність митрополита Андрея Шептицького. Митрополит так полюбив цього хлопця, що почав фінансувати його навчання малярства в Бельгії. В альбомах о. Рафаїла дуже багато фотографій під час перебування його в Люксембурзі і Римі, і в тому числі фотографія висвячення в єпископи Миколи Чарницького в Римі. У 1931 році Роман Хомин закінчив семінарію і продовжив навчання у Варшавському університеті на теологічному факультеті. У 1932 році у католицькій академії в Римі був пострижений у монахи і отримав священне ім’я Рафаїл. Вже як монах-священик відправив свою першу Службу Божу на парафії Миколи Гапія в Берездівцях. В ритуальному одязі його постать була величавою і зворушливою. Часто парох села Піддністряни о. Тарнавський доручав отцю Рафаїлу відправляти Службу Божу у рідній церкві Константина і Олени. До речі, о. Рафаїл намалював ікону святого Константина, оригінал якої міститься в Учнівській церкві. Односельчани пам’ятають його Службу. З теплотою і захопленням згадує про те, як служив Службу Божу разом о. Рафаїлом колишній дяк Піддністрян Григорій Трухим, який тоді ще був молодим хлопцем і допомагав співати своєму дідові – тодішньому дякові Піддністрян. Як дорогу реліквію на пам'ять про о. Рафаїла зберігали образочки і дитячі молитовники, подаровані отцем, односельці Хомин Ганна, Убога Софія та інші. Навчання у Бельгії принесло користь для отця Рафаїла. Після висвячення в монахи, він починає малювати. Реставрував о. Рафаїл церкви у Крилосі під Галичем та у селі Вузлове на Радехівщині. Також оформляв декорації до вистав, які ставила читальня «Просвіта» в Піддністрянах. Отець Рафаїл був справді чудовим художником і товаришем. Ось як згадує про нього народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, головний художник театру ім. М. Заньковецької М. Кипріян: « О.Рафаїл (Хомин) – наш дуже добрий близький знайомий. Дуже часто приходив до моєї тітки др. Ольги Чайковської-Пшепюрської разом з майбутнім владикою і кардиналом Йосифом Сліпим, якого ми називали «Сліпеньким», а також з майбутнім владикою Володимиром Стернюком. Він – монах-студит, прекрасний художник, його геніальні сучасні ікони викликали величезний подив у митців. На жаль, доля тих унікальних ікон мені не відома, його ж самого розстріляли сталіністи в 1945 році. Єдину ікону, яку я зберіг, подарував о. Себастьянові з собору св. Михайла. У кінці 1943 року ми разом з о. Рафаїлом ходили до митрополита Андрея Шептицького з тим, щоб мене влаштувати в монастир, що при церкві в Кривчицях у Львові. Там була художня майстерня.» Отець Рафаїл власне навчався у Іконописній школі й є відомості про те, що він був одним з тих, хто розписував церкву при монастирі в Уневі. Побував отець Рафаїл і на своїх парафіях. Як свідчать архівні записи, він був на душпастирській праці у селах Ляшків, Жидятичі та Вербилівці. А також у 1931-33 роках був тюремним священиком у Равічу, Вісьнічу та Вронках. Збереглося дуже багато фотографій політв’язнів з дарчами надписами, сповненими глибокої вдячності і поваги до улюбленого душпастиря. Також був на парафії в Уневі, а пізніше в Кривчицях, що біля Львова. Після 1939 року перейшов у село Рясне. Та ось прийшла неждана війна. Молоді хлопці, щоб врятувати свою Батьківщину від грізного ворога, ставали у лави УПА. Приєднався до них і отець Рафаїл. У нього було два вибори – перебратися на Захід (за кордон) чи йти у підпілля. Він вибрав друге. Бо дуже любив Бога і Україну. Пішов до лав УПА, щоб своїми молитвами до Господа рятувати Україну від ворога і допомагати повстанцям у виконанні патріотичного обов’язку. А в нього було велике священицьке майбутнє. Митрополит Андрей Шептицький готувався висвятити о. Рафаїла на єпископа. Так, влітку 1944 року отець Рафаїл відвідував рідних у с. Піддністряни і брат Степан з племінником Ігорем відвіз його фірою до поїзду в м. Ходорів, щоб добратися в гори. То була остання їхня зустріч і прощання. Отець Рафаїл став польовим капеланом УПА. У часи гонінь та боротьби за свою державу він був духовним цілителем та наставником повстанців. Його молитви скріплювали душі та давали наснаги воякам УПА. Ось що розказується про польове духівництво в історії військового капеланства в Україні: «В організаційній структурі УПА не було передбачено капеланство (польове духівництво). Щоб якось виправити таку ситуацію, священиків вводили у структуру УПА як виховників, обходячи акти, тому вони були змушені проходити військову підготовку і носити військову форму. Але і ця справа не була добре зорганізована. Відомі імена небагатьох священиків, які виконували душпастирську працю безпосередньо в бойових з’єднаннях УПА. Серед них на особливу увагу заслуговує праця трьох священиків – о. д-ра Адама Слюсарчика (псевдо «Книга» або «Роман»), о. Василя Шевчука (псевдо «Кадило»), а також ієромонаха Студитського Уставу о. Рафаїла – Романа Хомина. Виконуючи душпастирську працю серед воїнів під час війни і в мирний час, український священик ділив з ними труднощі їхнього щоденного життя. У вільний від бою час він був опікуном і порадником, подавав розраду в години духовного заломлення, підносив бойовий дух після воєнних невдач.» У вересні 1972 року в діаспорному часописі «Наша Мета» була вміщена стаття про отця Рафаїла. Це маленький нарис про важливу та важку місію, яку несли на своїх плечах священики у воєнні лихоліття визвольної боротьби. Ось уривок із цієї статті: « ОТЕЦЬ РАФАЇЛ (Пам’яті духовника УПА о. Романа Хомина. У 27-му річницю його геройсь- кої смерти)
Сообщение отредактировал ulyaana - Четвер, 19.05.2011, 11:11 |
| |
| |
| nataliya_mihalchack | Дата: Вівторок, 17.04.2012, 14:31 | Сообщение # 5 |
 Лейтенант
Группа: Постійний користувач
Сообщений: 3
Статус: Offline
| Отець Петро Хомин
«Осінь 1918 року була сонячна й тепла. На фронтах західної та південної Європи йшли ще завзяті змагання Осередніх Держав із щораз більше зростаючою силою аліянтів, особливо від хвилі виступу до війни Америки. Австрія, під пануванням якої були Західно-Українські землі – Галичина, Буковина та Закарпаття, – змагалися за втримання імперії і за перебудову її на федеративному принципі. За те побивався особливо молодий цісар Карло І, але було воно вже запізно, бо ані Антанта, ані народи, що входили до її складу, як поляки, чехи, серби, італійці і ін. ніяк не хотіли залишатися у тому державному творі. Дня 14 вересня 1918 відкинула Антанта австрійську пропозицію сепаратного миру, а 25 вересня відпала від Центральних Держав Болгарія, що підписала умову капітуляції перед Антантою. Мадярські частини почали кидати фронт, в державі зачали вибухати страйки, а голодне населення Відня та інших міст щораз голосніше домагалося закінчення війни: Українська Галичина була назверх спокійна – але всюди відчувалося, що гряде щось нове, велике, радісне, що нарешті й поневолена сотки літ Галичина діждеться волі та власної державної незалежності.
Особливо зросла радісна надія від тої пори, як Українська Парламентарна Репрезентація, після своїх нарад в перших днях жовтня і після засідання з Народним Комітетом, 12 жовтня, включивши до свого складу всіх українських соймових парляментарних послів та представників всіх українських партій, проголосила себе 18 жовтня 1918 року Українською Конституантою, прийнявши назву – Українська Національна Рада, під проводом голови парляментарної репрезентації, д-ра Євгена Петрушевича.
В той радісний і вагітний у вирішальні історичні події час я – від кінця травня 1918 року працював в Канцелярії Правної Поради при Т-ві «Сільський Господар» в повітовому місті Жидачеві...
У місті життя плило ніби нормальним річищем, але атмосфера якоїсь непевности, солодкої тривоги та радісного очікування і тут поширювалась з дня на день. Українське національно-культурне життя, яке у тому повітовому осередку до війни так буйно розвивалося(концерти, театральні вистави, фестини, національні маніфестації) з уваги на воєнні умовини, дещо притихло. Усі чекали на радісні зміни в Галичині, а молода українська державність за Збручем ще більше бадьорила національно-свідоме населення міста і повіту та піддержувала надії...
Приїхавши до Львова 19 жовтня, мав я щастя попасти на велике прилюдне зібрання Галицьких Українців в великій залі Народного дому при вул. Театральній, на якому Українська Народна Рада проголосила ось таку історичну постанову: «Ціла етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну, з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами – Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію. Ця українська національна територія уконститовується оцим як Українська держава. Постановляється вжити приготованих засобів, щоб це рішення привести в життя».
Зірвались бурхливі та невмовкаючі оплески учасників, що наповнили велику залю до останнього, навіть, стоячого місця, запанував на залі небувалий ентузіазм, на очах багатьох заблисли сльози радости...».
Це були золоті, незабутні спогади отця Петра Хомина про становлення Української держави в Галичині 1918 року.
Петро Хомин – священик-катехит, журналіст і редактор, секретар Богословської Академії в Львові, член таких організацій, як товариство «Просвіти» у Львові, Українська католицька асоціація преси, спілка українських журналістів Канади.
Петро Семенович Хомин народився 12 липня 1890 року в селі Піддністряни Бобрецького повіту на Галичині (сьогодні Жидачівський район Львівської області). Народився він у небагатій сім’ї селян Семена та Агафії (дівоче – Барик) Хоминів. Тут, на берегах Дністра, серед зелених лук, гаїв, великих лісів і родючих полів, пройшли дитячі роки майбутнього священика-катехита, редактора ряду релігійних видань.
Село Піддністряни належало тоді панові Яну Каролю Язвінському, який досить толерантно ставився до українського населення. Він допомагав будувати у селі церкву (в якій і нині відбуваються Богослужіння), школу, громадську канцелярію і кооперативу. Збудував також цегельню, готель для робітників, молочарню. Заклав гарний парк, у якому були рідкісні дерева, екзотичні рослини, алеї, квіти, містки, скульптури. Збудував незвичайної краси палац, оздоблений склом і різьбою, з видом на озеро і ріку Дністер.
Багато селян працювало на панських фільварках, яких у селі було аж три. Родичі і брати Перта Хомина були ремісниками і теж працювали в столярній майстерні пана Язвінського. Старший брат о. Петра Михайло виїхав на роботу до Америки, де невдовзі помер. Молодший Василь був добрим кравцем, мав власну кравецьку майстерню у Львові, де в основному шили священицький одяг. Разом з о. Петром виїхав до Канади. В Торонто теж відкрив кравецьку майстерню.
Очевидно, бачачи здібності сина і потяг його до науки та любов до церкви, батьки вирішили будь-що дати дитині освіту. Після початкового навчання в сільській школі віддали його вчитися до міста Ходорова. Закінчивши народну школу в Ходорові та філію Академічної гімназії, він вивчав теологію у Львівському та Віденському університетах, а пізніше у Духовній семінарії Комерижі (Моравія). Після цього повернувся на Галичину й якийсь час працював директором Товариства «Сільський Господар» у Жидачеві, де у 1918 році перебрав владу від імені уряду ЗУНР. (Його спогади про події, пов’язані із встановленням української влади в Жидачеві восени 1918 року були опубліковані у №125, 126, 128 та 129 газети «Новий Час» за 1991 рік (уривки цих спогадів подані на початку даної статті).
У 1919 році поляки зненацька захопили Галичину. Петро Хомин переїхав до Чехословаччини, де вивчав право в університеті міста Брно. Після того якийсь час працював урядником у Хустському суді на Закарпатті.
У 1922 році Петро Хомин повернувся до Львова, а в лютому 1923 року висвятився на священика. Працював спочатку на сільських парафіях Стрілиського деканату. Звідти дописував статті до богословських періодичних видань. Від липня 1924 року служив у церкві святого Преображення у Львові й одночасно був катехитом у Академічній гімназії та у сестер Василіянок. Працював і редактором журналу «Богословія». А від 1929-1939 рр. був відповідальним редактором професійного журналу для духовенства «Нива». Там він друкував свої наукові статті і більші праці.
У 1928 році ректор Богословської Академії о. д-р Йосиф Сліпий призначив о. Петра секретарем Академії і вислав його на унійні конференції у Пінську, на Католицький конгрес у Празі в 1936 році та на Євхаристійний конгрес в Будапешті у 1938 році.
Як катехит о. Петро працював у різних львівських школах – в Торговельній гімназії «Просвіти», в Державній технічній школі, в польській гімназії для греко-католицьких учнів і на Філії Академічної гімназії (від 1933 до 1939 рр.). У 1942-44 рр. працював у тій самій гімназії і її філії.
Родина о. Петра по брату Михайлу, що й досі живе в Піддністрянах, зокрема онук Михайла Ігор Хомин, добре пам’ятає стрийка Петра Хомина, що майже кожного літа на вакації з дружиною Анною, що була гімназійною вчителькою, та сином Ростиславом приїжджали на 2-3 тижні до Піддністрян. Відпочивали вони щоліта у селі Дора на Івано-Франківщині. А по дорозі з відпочинку зупинялися на станції Ходорів і їхали до родини з Піддністрян. Тут вони кілька днів перебували в родинній хаті Хоминів. Отець переважно від’їжджав до Львова скоріше, а їмость зі сином ще залишалися на якийсь час у селі. Ростислав був дуже меткий і вигадливий хлопець, верховодив компанією сільських хлопчаків. І тому їмость мала завжди великі клопоти із своїм улюбленцем-одинаком. У сімейному альбомі Хоминів збереглося декілька фотографій тих часів, на яких о. Петро з родиною на відпочинку в селі, на прогулянці, на вулицях Львова, на великих зібраннях із митрополитом Андрієм Шептицьким, а також з часів перебування його в місті Торонто, в Канаді.
З наближенням Род. Армії до Галичини у Львові все частіше поширювалися тривожні чутки. Побоювання репресій над служителями греко-католицької церкви та частиною патріотично настроєної інтелігенції змушували найбільш свідомих людей зважитися на еміграцію.
В липні 1944 року о. Хомин емігрував на Захід. Якийсь час жив у Відні, потім у Зальцбурзі. Там він працював в управі української таборової гімназії. У вересні 1950 року переїхав до Канади, поселився у Торонто й почав співпрацювати в редакції газети «Наша мета», яку пізніше очолив і працював там головним редактором (1951-1987 рр.). також обслуговував одну з досить великих парафій міста Торонто.
Як науковець, написав декілька наукових праць, як «Церковне питання на Підкарпатській Руси» (1933), «Митрополит Йосиф Велямин Рутський і його освітні змагання» (1933), «Слов’янські апостоли св. Кирило й Мефодій», а крім того поміщував статті на різні теми – історичні, літературні, церковно-суспільні, унійні, мистецькі, театральні й музичні.
В 1931 році одержав крилошанські відзнаки, у 1934 році був іменований дійсним радником Митрополичої консисторії у Львові, а в лютому 1969 року Верховний архієпископ і Патріарх Йосиф іменував його митратом.
О. Петро Хомин взяв собі псевдонім – професор Петро Піддністрян. А листи рідним з Канади приходили з підписом Виспянський, напевно, тому, що першу парафію після висвячення він отримав у селі Виспа на Івано-Франківщині. Він знав декілька світових мов: українську, польську, німецьку, чеську, англійську.
Помер о. Петро Хомин 22 жовтня 1988 року в Торонто, Канада, де й похований. Дружина померла 3 грудня 1988 року теж у Торонто. Син Ростислав Хомин студіював архітектуру в Австрії, де й проживав. До батьків у Торонто навідувався час від часу. Тепер проживає у місті Трац в Австрії.
Духовні і національно-патріотичні традиції о. Петра Хомина продовжував і розвивав молодший син його брата Михайла – Роман Хомин (1907-1944 рр.). Ієромонах Святоуспенської учнівської Лаври, іконописець, а потім капелан УПА о. Рафаїл (Роман Хомин) загинув у 37 років як борець за віру Христову і самостійну Україну.
Імена отців-патріотів Петра і Романа Хоминів півстоліття боялися вимовляти не тільки односельці, але й рідні та близькі. Сторінки життя і релігійно-патріотичної діяльності цих напівзабутих постатей чекають вивчення і належної оцінки з боку нащадків.
О. Петро Хомин – людина, яка показує нам приклад духовності, патріотизму, любові до Бога і поваги Батьківщини. Він заслуговує шани і поваги у своїх співвітчизників.Додано (17.04.2012, 15:31)
---------------------------------------------
Отець Іван Михальчак
Наше село Піддністряни, в якому я народилася і живу, здавна славиться своїми майстринями вишивання, в’язання, гачкування. Всі вони добре знають, що таке вишивка, які узори найкраще поєднуються між собою, які кольори краще підходять до картин, а які – до рушників. Та серед багатьох цих майстринь виділяється одна непересічна постать нашого села. Це парох місцевої церкви – отець Іван Михальчак. Ця людина є визначною не тому, що є священиком, а тому, що це єдиний майстер вишивки нашого мальовничого села. Перш ніж розповісти вам про його здобутки у цьому прекрасному виді мистецтва, я хочу небагато сказати про його життя.
Отець Іван – митрофорний протоієрей, парох села Піддністряни, священнослужитель в церкві святих рівноапостолів Константина і Олени, поет. Іван Михайлович Михальчак народився в невеличкому селі Залужани (колись – Татари) Самбірського району, Львівської області 18 лютого 1959 року. Він і зараз дуже пишається своїм рідним селом і для нього пише такі рядки своїх віршів:
Земле моя, мене ти породила,
Дала у руки всі мені права,
Дороги у житті мені відкрила
І в день прийдешній повела.
Земле моя, мені дала ти крила,
Щастя і долю ти мені дала.
З тобою, земле, все мені під силу.
Для мене ти, мов матір, дорога.
Дитинство о. Івана було складним. В перші місяці життя він не міг почути теплого батьківського слова, адже жив без батька. Його мати Текля Михальчак дуже любила свого сина. Він був огорнений щирою материнською любов’ю, ласкою, добром. В той непростий для України час мама (а моя бабуся) працювала прибиральницею в школі. Зарплатня не була хорошою, тому сім’я жила в скруті. Все це замінювали теплі сімейні стосунки.
Почавши навчатись у школі, Іван став допомагати мамі в прибиранні класів і в домашній роботі. Жити стало легше, невелике господарство вдома давало змогу жити в скрутну хвилину. Закінчивши вісім класів середньої школи Іван поступає в Бориславське міське професійно-технічне училище №7 на спеціальність «зварювальник». Він старається встигати за темпами навчання. Після закінчення навчання, він йде працювати в Стебницьке будівельне управління по своїй спеціальності.
Але через деякий час Івану приходить повістка в армію. Це ще один непростий період в житті майбутнього священика. Його відправляють у Житомирську військову частину. Там він пробув шість місяців, проходячи підготовку на сержанта. Отримав звання сержанта, став замісником командира роти і вичислювачем КШУ-7. Після закінчення армії, працює у Стебницькому управлінні бурових робіт спочатку по спеціальності вишкомонтажного зварника, а потім помічником бурильника. Пізніше закінчив Дрогобицький нафтовий технікум.
Іван з дитинства зростав без батька. Мама привчала його до духовності, молитви, віри в Бога. Зростаючи у великій духовній опіці, він вирішив стати священиком. Здобувши освіту в технікумі, він поступає в Львівську духовну семінарію. Вчиться там старанно, є одним з найкращих семінаристів. Перед закінченням духовного закладу, митрополит Іван Боднарчук рукоположив його в сан диякона, а через деякий час – у сан священика. Його першою парафією був собор святих апостолів Петра і Павла у Львові.
У ті свої молоді роки о. Іван зустрівся з молодою дівчиною Катериною Білокур. Вони покохали один одного, в через деякий час одружилися. На той час о. Івану дають нову парафію в селі Піддністрянах. Він прийшов сюди 14 квітня 1989 року і служить дотепер. В молодого подружжя народжується троє дітей, яких вони виховують в добрі, вірі, чесності і любові. Ось як розказує про свій прихід у Піддністряни отець:
Чи думав я колись, що день такий настане,
І на зупинці в квітні вийду я.
Прийме мене село на ім’я Піддністряни
І заживу я в нім, і вся моя сім’я.
Село маленьке, мальовничий краю,
Ти потопаєш в розквіті садів,
Тебе Дністрові води омивають,
І зустрічає церковця на дев’ять куполів.
І нарешті ми прийшли до того, щоб розказати про захоплення о. Івана. Живучи ще в Залужанах, о. Іван починає захоплюватися вишивкою. спочатку він пробує вишивати серветки, якими прикрашає свою оселю, тоді рушники. А пізніше він попробував вишити священичий фелон, який подарував церкві свого родинного села. В селі Піддністрянах він продовжує свою роботу над вишиванням. Першим шедевром стає фелон, вишитий в кольорових тонах, який став прекрасним подарунком для церкви св. ап. Константина і Олени.
Отець Іван починає вишивати рушники для власної оселі, для родичів та для парафіян. Деякі з його витворів ще й досі прикрашають церкву. Пізніше прийшла думка попробувати вишивати образи святих людей на канві. Так і з’явилися на світ безліч образів з Біблії, які на даний час висять на стінах в оселі отця Івана. Його дім прикрашений вишитими рушниками, іконами, салфетками, доріжками і портретами видатних діячів церкви і країни.
Не обминули талант батька і його доньки. Іванна і Наталія зараз майстерно вишивають салфетки і картини, які потім дають на оцінку татові. А він показує деякі недоліки, вчить виправляти їх і просто хвалить дочок.
Ще одна родзинка у роботах отця – це те, що образи і портрети гарно виглядають на тільки з лицьової сторони, але й з виворітної. Отець Іван так чисто вишиває, що вся картина перебивається та інший бік. Кожен, хто подивиться на його роботи, не може повірити, що так може вишивати чоловік.
Багато жителів села приходять до свого духовного наставника за порадою і в житті, і у вишиванні. Парафіяни люблять свого отця за його любов, щирість, доброзичливість і турботу.
Сообщение отредактировал nataliya_mihalchack - Вівторок, 17.04.2012, 14:27 |
| |
| |
